* * * Далеко, тихо, попід крила
іде глибокий небо-дзвін.
Вона - прекрасна, добра, мила.
Сердитий, грізний, сильний він.
Вона боїться поцілунків,
та знає, що таке любов.
А він - як тінь її малюнків.
Її минає знов і знов.
Та усвідомлює - не зможе
без того шепоту її.
І тільки сни такі тривожні...
Вона сумує в однині.
Вони бояться не кохання,
знання бояться в самоті.
Та сипле осінь жовті квіти,
а їм дарує - золоті.
